Заміж за чилійця: тато так лютyвав, коли я збиралася в дорогу, що навіть не заніс валізи в потяг

43-річна коломиянка Світлана Безручко вже звикла до землетрусів – для Чилі це буденне явище. У цій країні вона відчула себе унікальною не лише для коханого Рауля, але й для місцевих жителів. Тут небо безхмарне 320 днів на рік, магнолії цвітуть навіть узимку, а просто за вікном мигтить діючий вулкан, пише Галицький Кореспондент.

Подейкують, коли Бог створив Землю, то розділив усі природні багатства між країнами, а все, що лишилося, вкинув до того місця, де зараз Чилі. А це було усе найкраще: гори, пустеля, океан, айсберги, вулкани – справжнісінький рай. Принаймні таку легенду розповідають чилійці про свою батьківщину.

І вже не вернулася додому

Вже 19 років Світлана живе на узбережжі Тихого океану, просто посередині Чилі – найбільш розвинутої з країн Латинської Америки. Одружена з Раулем, виховує аж трьох прекрасних донечок.

До знайомства зі своїм обранцем Світлана працювала економістом в Івано-Франківську, в Українсько-канадському бізнес-центрі. Одного разу до міста приїхала група чилійців на запрошення місцевого бізнесмена. Пробували налагодити співпрацю. Бізнес так і не вдалося зробити, але декому пощастило значно більше – знайшов своє кохання.

Перекладачка, товаришка Світлани, покликала її на обід – теж познайомитися з іноземними гостями. Бухгалтер Рауль Родрігес був на дев’ять років старшим і розмовляв ламаною англійською. Його добре розуміла тільки Світлана. Випадковість чи то пак доля?

Чилійці перебували в Івано-Франківську півтора місяця. І протягом цього часу Рауль покликав прикарпатку не на одне побачення. Наступного ж дня після знайомства під час обіду чилієць прийшов до Світлани на роботу з розкішним букетом квітів. Відтоді щодня з’являвся до дівчини, аби пригостити обідом, за весь час вони були чи не у всіх ресторанах Івано-Франківська. Двічі навіть приїжджав до Світланиних батьків у Коломию. Тато трохи злився, а мамі іноземець припав до душі – вихований, спокійний, акуратний.

«Усім учасникам чилійської групи дуже сподобався Франківськ, – пригадує Світлана. – Тут усе зовсім інакше, привітні люди… Багато хто їх навіть впізнавав на вулиці, адже напередодні іноземці давали інтерв’ю на телебаченні. Місцеві гукали вслід усі іспанські слова, які тільки знали чи які могли стосуватися Чилі: «Pasaremos!.. Піночет!…». Це було дуже весело».

Рауль не раз говорив дівчині, що в нього більш, ніж серйозні наміри. Але Світлані було дуже важко уявити, що вона могла б переїхати на інший континент. «Я була дуже домашня, – сміється коломиянка. – Звикла бути вдома, біля мами і тата».

Рауль поїхав на батьківщину, а Світлана залишилася. Однак уже через кілька місяців зважилася провести свою відпустку в Чилі. І вже не вернулася.

«Тато так лютyвав, коли я збиралася в дорогу, – сумно всміхається жінка, – що навіть не заніс валізи в потяг. Не хотів, щоб я їхала. Певно, відчував, що більше не повернуся».

Як на експонат

«Щойно зійшла з літака, інтуїтивно відчула – я тут залишуся», – розповідає коломиянка. Одразу після приїзду в Чилі Світлана була шoкована – як на іншій планеті, все геть інше. Екзотичне і цікаве. Люди смугляві. На українку всі витріщались, як на експонат – світлі очі, біляве волосся… Кожен намагався щось заговорити з симпатичною іноземкою, якось зачепити… На той момент у Чилі можна було на пальцях однієї руки перерахувати слов’ян. Цікаво, що чилійці й досі не можуть вимовити її ім’я. Як тільки не кажуть: і Сільванія, і Словенія…

Про Україну чилійці взагалі ніколи не чули. Це й не дивно – в національних новинах розповідають лише про Чилі, іноді – про Аргентину чи конфлікт з Болівією.

Світлана першого ж дня придбала іспанський розмовник. Дивилася місцеве телебачення. Намагалася багато спілкуватися з людьми. І потроху й сама заговорила іспанською. Через півроку жінка вже працювала в школі в бухгалтерському відділі. І так аж два роки – до першого декрету. Потім уже не працювала. «Поки чоловік заробляє, я займаюся домашніми справами, – каже Світлана. – І мене це цілком влаштовує».

Своїх трьох донечок подружжя назвало українськими іменами, причому так хотів і Рауль. У типовій чилійській сім’ї троє-четверо дітей. Раніше взагалі було по шестеро малюків. Але часи змінюються – чилійські жінки вирішили піти на роботу, тому на дітей часу поменшало. «Чилійки захотіли працювати не тому, що фінансова криза чи щось таке, – усміхається Світлана. – Просто запити зросли. Тепер сім’ї потрібні по кілька машин, більше помешкання, подорожі тощо».

Немає чилійської кухні

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу: