Діти! Я ж економила в цій спекотній Іспанії! Усі гроші віддавала вам!, — та крику матері ніхто вже не чув…

Забутий день народження

Зоя Макарівна виховала чотирьох дітей: двоє синів, котрих називала соколами, і дві донечки-принцеси. Крутилася матір, як білка в колесі. Про себе не думала — тільки про дітей. Чоловіка мала хіба в паспорті, бо він жив своїм життям, а Зоя не хотіла виносити на люди те, що накипіло на її серці. Тішила себе надією, що діти виростуть і оцінять її старання — те, що всі кути в хаті тримала на своїх плечах.

Це була чиста правда. Бо коли в сім’ї виникали якісь проблеми, чоловік лише корчив невдоволену гримасу, а підтримки від нього дружина і діти не мали. Замість помогти щоразу влаштовував скандал. Діти від батька не отримували не тільки допомоги, а й ні тепла, ні ласки.

Та минали роки, сини й дочки виросли. Зоя сподівалася, що тепло і любов, які вона вкладала в серця дітей, повернуться до неї сторицею. І якось надумала зібрати їх усіх в родинному домі з нагоди свого дня народження. Тим паче, що багато літ зустрічала його в далекій Іспанії без найрідніших. Мріяла при зустрічі повернути дітей у дитинство незабутніми спогадами. Хотіла, щоби вони запам’ятали цю зустріч і згадували навіть тоді, коли матір покине цей світ.

Думала, що вкотре почує від них теплі слова, які тулили їй до серця колись, витираючи сльози від батькових образ. Коли казали: «Мамочко, ти не живеш, а мучиш своє життя». Хоч малими були, проте розуміли її.

Зоя була переконана, що діти не могли розвіяти життєвими дорогами співчуття, любов до мами, вдячність за її багаторічні скитання по заробітках. Бо ж заради них працювала. Надіялася, що діти зігріють своєю присутністю її самотність, її зболене несправедливою долею материнське серце.

Зоїні спогади покрилися синюватим серпанком часу. Згадався дім старої іспанки Регіни, в котрої працювала півтора десятка літ і котру запам’ятала через її добрі, правильні настанови. Проте тоді Зоя не слухала господині, а продовжувала засипати своїх дітей «євриками», якими вони ніяк не могли насититися.

А Регіна говорила: «Зою, мені вже дев’яносто п’ять. Послухай мене. Ти стільки років відсилаєш дітям гроші. Вистачить, складай собі на старість, бо життя швидко минає. Не вивертай кишені, бо однаково буде мало. Вони звикнуть, а звичка — погана справа. Ти ж не знаєш, що тебе чекає. Не дай Боже хвoрoба — і діти дивитимуться на тебе косо, бо витрачатимуть на твоє лікування власні гроші. Вони не врахують того, що ти їх забезпечила квартирами, машинами. Це все буде в минулому».

Регіна нагадувала Зої, що старітиме та в Україні, бо тут потрібні здорові молоді люди. Проте Зоя Макарівна тільки всміхалася, слухаючи поради мудрої іспанки. «У мене четверо дітей, — відповідала. — Як не сини, то донечки допоможуть мені тягнути візок старості». І Регіна вдавала, що не помічає засліпленості Зої материнською любов’ю. І надалі співчутливо спостерігала, як та висилає ненаситним дітям гроші.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу: