Дружини не стало – тепер весь час для коханки-молодички. Ну а потім життя за все відплатило, зповна

Відмовив. Накричав.

– Чому тут мають швендяти чужі люди? Дивитися, як я живу? А потім пліткувати.

– І я тут поки що живу, Борисе.

– Ось власне, поки що, – з притиском мовив.

Коли не стало Ліди, Борис Петрович з полегшенням зітхнув, що більше не доведеться викликати лікарів, провідувати хвoру дружину в лікарні, терпіти вдома запах медикаментів. Тепер він більше часу може проводити з «коханою чорнявкою». А вона після cмeрті дружини стала настирливою. Дарма, що Борису Петровичу п’ятдесят п’ять, а їй майже на тридцять років менше. Вік, порівняно з його статусом і багатством, для неї ніщо.

Борис Петрович «коханих» ніколи додому не запрошував. І коли одного разу пасія несанкціоновано з’явилася перед ворітьми, дав їй «відставку». Він і гадки не мав ділити з кимось своє добро. Наодинці милувався своїми статками. До його хоромів приїжджали тільки птахи високого польоту.

З гордістю влаштовував екскурсії будинком, великим садком з різноманітними деревами й квітами. Пригощав дорогими напоями, подарованими «вдячними» людьми і смачними наїдками, приготовленими в улюбленому ресторані.

«Господиню вам, Борисе Петровичу, потрібно», – казали столичні гості й «дорогі» друзі. Він скрушно хитав головою: нема більше такої, як його пoкiйна Лідуся, стільки років у злагоді й любові прожили. Роль безутішного вдівця йому давалася чудово.

Чим ближче до пенсії, тим більше боявся, що доведеться залишитися без посади, дорогих презентів. Не уявляв, як можна не керувати, не нагримати на чергову жepтву, не «світитися» перед публікою, не вирішувати чужі долі.

І коли високе начальство вирішило дозволити Борису Петровичу ще трохи попрацювати, він уперше з власної кишені зробив подарунок дітям-сиротам – купив багато солодощів. І привіз це не напередодні якогось свята, а просто так. Які оди співали йому за це!

Піти на пенсію «попросило» Бориса Петровича здоров’я. У великій оселі ставало нестерпно від самітності. Телефонував «дорогим» друзям, запрошував на гостину. Вони посилались на зайнятість. Як і він колись, «вирішували справи державної ваги».

Пригадував тих, кому допомагав робити кар’єру, влаштовував дітей у вузи, підписував потрібні документи. Також телефонував, між іншим просив «заскочити на хвилинку». Але і в них не знаходилося для нього часу. Він став нікому не потрібний.

Просторі хороми давили на мізки. А на подвір’ї очі впиралися у високий паркан. У якусь мить чоловікові здалося, що він весь свій вік прожив за високим парканом, яким відгородився від людей і світу. Змайстрував лавку біля воріт. Як у сусідів.

Тепер Борис Петрович у погожі дні довго сидів на лавці. Але біля нього ніхто не зупинявся, аби перекинутися кількома словами. Лише Максим безтямно усміхався і махав рукою, коли матір вивозила його на інвалідному візку.

Автор – Ольга ЧОРНА

Джерело

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу: