Дружини не стало – тепер весь час для коханки-молодички. Ну а потім життя за все відплатило, зповна

– Нема чого підглядати, як начальство живе, – відповів Борис Петрович на докір дружини, навіщо, мовляв, від людей відгороджуватися таким високим парканом.

Борис Петрович усе життя в чиновниках ходив. Містяни його недолюблювали. Пихи й гонору мав багато. Навіть родичів поділив на «бідних» і «таких собі».

Нарікав, що з сусідами не пощастило: занадто прості для його посад. Ні в гості піти, ні до себе запросити. Вітався під настрій. А коли в сусідки, яка мешкає через дорогу, син потрапив у страшну aвaрію й жінка попросила в Бориса Петровича допомоги, послався на зайнятість. Максим залишився інвaлідом. А сусідка затаїла образу.

Ліда, дружина, зайвого слова ніколи не мовила. Казали, чоловік доїдав її, що не змогла нaрoдити дитину. «І кому це все добро дістанеться?» – гадали сусіди й родичі.

Було багато охочих заприятелювати з Борисом Петровичем, бо «він може все». Його запрошували на різні імпрези. Він любив увагу. Вмів гарно говорити і виголошувати тости. Ліді ці заходи не подобалися. Але мусила бути з чоловіком. Їй співчували. Часто ловила на собі жалісливі погляди. У такі миті хотілося заховатися за високим парканом.

Чим вищу посаду отримував Борис Петрович, тим зарозумілішим ставав. Шкільні та інститутські друзі стали колишніми. Знався лише з потрібними людьми. А ще почав «хворіти» жінками-брюнетками. У його дружини пшеничний колір волосся. Коли був парубком, бився з хлопцями за Ліду. Минув час, і красуня з волоссям стиглої пшениці перетворилася у сполохану сіру мишку.

Ліда працювала в одній з установ. Для жіноцтва вона була об’єктом номер один для пліток.

– Якби мені такі статки, я виглядала б не гірше голлівудської зірки, – зітхала колишня міс райцентру Лариса.

– А Ліда

– Петрович її в гріш не ставить, – захищала Ліду бухгалтерша. – На молоденьких чорнявок запав. Проте Ліду не залишить. «Порядний» сім’янин. А це ж її батьки допомагали Петровичу дорогу до влади пробивати. Вони були впливові й не бідні. А Петрович був хитрий і мав гарну фізіономію.

– Йому й зараз нічого не бракує, – мрійливо закотила очі Лариса.

– Тобі нічого не засвітить. Ти – руда, – засміялася бухгалтерша.

Людей, які приходили зі своїми проблемами до його кабінету, Борис Петрович зневажливо називав «прохачами». Ким для нього були прості спрацьовані чоловіки й жінки?

Коли він вибився в начальники, пoкiйна матір просила: «Бориску, сину, поважай і слухай людей, аби не проклинали тебе. На наш рід ніхто ніколи не нарікав». Материні слова забулися, бо великою була спокуса отримати від життя все і навіть трішки більше.

Ліда занедужала раптово. Лікарі радили Борису Петровичу завезти дружину в столичну клініку. Не послухав. Байдуже дивився на збoлене Лідине тiло. Його дратував її тихий стoгiн. Ловив себе на думці, аби ця хвoра жінка швидше зникла з його життя. А на людях удавав прибuтого гoрем чоловіка.

Ліда просила, аби дозволив, щоб їх навідувала її двоюрідна сестра й допомогла готувати-прибирати.

– Я не маю сили. А Наталка зараз без роботи. Ми б заплатити їй.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу: