«Втрачене» Різдво, або Історія втомленої мами. В якій впізнає себе кожна мама

А зустрівшись віч-на-віч з Ісусом у Таїнстві, опинилася на мить у Віфлеємській стайні. Там не було дзвонів, оленів, червоних ковпаків і шкарпеток, запаху кадила, куті чи пряників, там не було жінки у парчі чи товстенького малюка з дорослим поглядом. Там була справжня сім’я: втомлено щаслива породілля, схвильований чоловік і новонароджене дитятко з набряклими оченятами. Там була настільки нормальна атмосфера…

Просто не йнялося віри, що Бог захотів так звичайно та тихо прийти на землю. Потім вечірня трапеза та коляда. Вкладаючи молодшенького спати, незчулася як сама заснула. А ще стільки всього було заплановано… Чоловік сам помив посуд, вклав спати старшого, пішов на нічну Літургію. А я прокинулася з думкою, що своєю втомою зіпсувала родині Різдво. Адже ми не встигли разом порозмислити над різдвяною історією зі Святого Письма, щось сказати Винуватцю Свята, просто побути з Ісусом. З чим же тоді моїм дітям асоціюватиметься Різдво? З варениками, пампухами та сонною мамою? Поділилися з чоловіком переживаннями.

А він на те: «Ми маємо чудове Різдво! Як не молилися? Коляда – теж молитва! Чого тобі бракує? Феєрверків, клоунів і фонтанів з дельфінами?» Не вмію, бути тут і тепер. Відчувати мить і бути вдячною за неї. Мені завжди хочеться якось здивувати Бога. І в цій шарпанині не вмію дивуватися Богові – помічати Його дива. Не завжди Бог має приходити так, щоб я ридала від щастя чи щоби бігали мурашки по тілі. Бог не мусить мене вражати. І навіть не мусить приходити до мене.

Він хоче бути зі мною. І хоче робити це так, як йому до вподоби. На різдвяній особистій молитві здалося, що Бог звертається до мене: «Моя ти організовувачко свят, тепер пора вчитися бути приймачкою буднів».

Бог вибрав будень і мене буденну. Марія та Йосип не картали себе, що не організували палат для Месії. Вони не витрачали сили на реалізацію своїх планів, бо щосили розпізнавали та виконували Божий план, Його волю – не більше, не менше! Вони надто багато не думали про себе, бо всі їхні думки належали Ісусу. І все це надто реальне та справжнє, щоби бути казкою.

Перед новонародженим Ісусом хочеться змити увесь макіяж, усі штучні запахи, зняти всю синтетику. Вмоститися біля маленьких і рум’яних ніжок великого Бога… І встигнути розцілувати їх, випередивши біль роoзп’яття.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу: