«Втрачене» Різдво, або Історія втомленої мами. В якій впізнає себе кожна мама

Зимові свята (Миколая, Різдво, Водохреща) загострюють тугу за чимось небуденним і піднесеним.

Тож на тлі цих одвічних бажань людини виростає гора-тьменна підробок: ватяні бороди, пластмасові ялинки, наглянсовані вітрини, нафаршировані столи…Пише CREDO

Останніми днями у соцмережах батьки-інтелігенти дискутували про те, чи сприяти дитячій вірі в казку, і що потім робити зі зневіреними дітьми… Казали: «Треба казки, бо в що ж тоді вірити?». Інші заперечували: «Не забивайте дітям голови! Зараз доба ґаджетів! Ще трішки і конкуруватимемо з роботами».

Тож, любі, це не казки, а реальна історія!

Те саме і з Різдвом Христовим! Цьогоріч спіймала себе на думці про «втрачене Різдво». Я так багато запланувала на Адвент: і дитячу оповідь-вертеп написати, і ляльки пошити, щоб у Святвечір зіграти в сімейному колі «Історію спасіння», і колядки з малюками на різних мовах вивчити, і зробити з дітьми подарунки для Ісуса, а їм від Ісуса пошити вервицю з фетру, і Різдвяний торт спекти, і… Але коли усі домашні протягом двох місяців почергово і нараз захворіли, а за тиждень до Різдва молодшенький-грудничок узагалі дістав зaпалення вух, то єдине, про що я мріяла – встигнути посповідатися.

У сповідальниці відновилося друге дихання. Тож попри втому ми гуртом за декілька годинок організували повноцінну традиційну різдвяну вечерю. Навіть чотирирічний син зліпив свій перший вареник і вирізав добрий десяток пампухів.

Тож Різдвяного надвечір’я підпирали одне одного на Літургії, щоби бува не задрімати. А до Євхаристії довелося йти, несучи сплячого 16-кілограмового сина на руках. Отець, побачивши розморену сімейку, поспішив причастити нас першими. Це надихнуло мене, бо в храмі було дуже багато людей, а священику вдалося помітити нас. Це ж і Бог з нас очей не зводить!

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу: